Новини
16.01.2015
З нагоди дня народження вітаємо ветерана Великої Вітчизняної війни та ветерана органів прокуратури

Агапова Івана Григоровича

    
Агапов Іван Григорович гордість Генеральної прокуратури України.
        
    У Всеукраїнській спілці ветеранів війни та праці органів прокуратури таких як він не мало.
    Але найбільш заслуженим і шанованим названо колишнього 19‑річнього фронтовика-артилериста, короткий, але яскравий період життя якого припав на поєдинок з ворогом на передовій, де смерть там чигала на воїнів щодня і щомиті.
    Вдивімося в це мужнє, не по літах серйозне обличчя: кого нагадує його фотографія чи які асоціації викликає?
    Саме з таким запитанням звернулися до колишніх фронтовиків, представників мого покоління курсантів військових училищ та нинішніх студентів вищих учбових закладів. Учасники війни майже одностайно заявили, що це їхній однополчанин. Вони, мовляв, читали про його подвиг у бойовому листку. Характеризували юнака як мужнього, відважного воїна, який міг в бою замінити загиблого командира, кликав за собою своїм прикладом і вірив в обов’язкову Перемогу. Дехто вважав його політруком, що разом з усіма піднімався в атаку, але незмінно виявлявся попереду всіх.
    Військові мого покоління, треба віддати їм належне, вивчали фотографію довго й уважно. Але теж сходилися на думці, що це бувалий і зразковий воїн- один гвардійський значок чого вартий! Чулися  навіть припущення про те, що бути йому прекрасним офіцером, що він обов’язково залишиться живим і закінчить війну капітаном або майором. В підтвердження посилалися на приклад їх рідних чи односельчан, які йшли на фронт рядовими, а поверталися офіцерами.
    Такі ось думки та висновки. Але час уже представити  нашого героя:  це справді 19-річний фронтовик, що став тоді  молодшим лейтенантом  артилерії. А нині він - наш колега, старший радник юстиції Іван Григорович Агапов.
    Після присвоєння офіцерського звання випускник училища відбув, як тоді прийнято було говорити,  в  Н-ському напрямі. В середині вересня 1943 року він прибув у 39-й стрілецький полк 4-ої Бежицької стрілецької дивізії 48-ої армії I-го Білоруського фронту і приступив до виконання обов’язків командира вогневого взводу 76-ти  міліметрових гармат.
    Фахівцям, обізнаним у військовій справі, відомо, що гармати такого калібру, як і знамениті "сорокап’ятки",  отримали не дуже веселу, але справедливу назву – "прощай Родина!" Це була артилерія безпосереднього супроводу піхоти, головне завдання якої полягало у знищенні танків та живої сили ворога. Тобто постійно на передньому краї, він-на-віч з ворогом у вогневих дуелях, де долю життя або смерті вирішували навіть не секунди – їхні частки. Постійно в окопі на повний зріст. Бінокль, як правило,  не потрібен, відстань до противника 70-80 метрів. І стрільба прямою  наводкою в нього на виду, під прицільним зустрічним вогнем.
    Вогневий взвод, під командуванням молодшого лейтенанта Агапова був маленькою, але надзвичайно важливою і необхідною складовою І-го Білоруського фронту, всіх радянських Збройних Сил, які на той час невпинно  і нестримно розширювали масштаби своїх наступальних операцій.  Блискучою сторінкою літньої кампанії 1944 року стала реалізація стратегічного плану під кодовою назвою "Багратіон", чотири фронти, авіація далекої дії та партизани узгоджено завдавали противникові нищівних ударів, розтрощивши головне угруповання фашистських військ – групу армій "Центр".
    В результаті операції було визволено всю Білорусію, значні території Литви та Латвії, західні області України та південно-східну частину Польщі.
    Взводний Агапов ще з училища твердо засвоїв значення  полку  як  основної бойової частини, де для бою організовується взаємодія всіх сухопутних родів військ і роль командира полку, який має дуже добре знати свої підрозділи, а також засоби підсилення, які звичайно надаються полку в бойовій обстановці. Тому він високо цінив  уміння  командира полку вибрати головний напрямок в бою та зосередити на ньому основні зусилля і завжди намагався якнайкраще виконати поставлене перед взводом бойове завдання.
Комвзводу Іван Агапов повсякчас намагався бути там, де найскладніше та найнебезпечніше. Це,  звісно ж,  бачили і цінили його  підлеглі.  А ще він жив одним життям з ними в окопах і біля гармат, його офіцерський пайок ішов у спільний котел з солдатами. І, звичайно, відчуття спільної небезпеки, яке гуртувало і зближувало невеликий колектив артилеристів та їхнього командира. А отже, сприяло відточенню, вдосконаленню ратної майстерності.
    Бої місцевого значення, як тоді вони називалися у військових зведеннях, велися щоденно, за виключенням того періоду, коли поступала команда змінювати позиції у зв’язку з просуванням вперед.
    Ось один з характерних епізодів - Агапов, попередньо узгодивши дії з начальниками батареї та артилерії полку, зумів прямо з маршу, користуючись даними розвідки,  вдало вибрати позицію з урахуванням рельєфу місцевості та особливостей бойового завдання. Потай  встановивши гармати за 60 метрів від позицій супротивника, взвод  на світанку вдарив картеччю по його живій силі, а потім бронебійними снарядами по закопаних  в землю танках. Поки ошелешені фашисти приходили до тями, загриміла вся полкова артилерія, піднялася в атаку піхота.
         Важливим був не тільки успіх у бою, а й те, що в ньому  не загинув жодний солдат із взводу Агапова.  І це було чи не найбільшою  для нього радістю  і найвищою оцінкою молодого командира.     
Ось так з боями,  постійною зміною позицій та долаючи запеклий опір гітлерівців, дійшли як і передбачалося планом Багратіон" до Бобруйська. Визволенню цього міста  верховне командування надавало великого  стратегічного значення. І  той день 4 березня 1944 року Іван Агапов запам’ятав і згадує  сьогодні з усіма подробицями і найменшими деталями. Це був останній  його бій.
    Як  завжди, прискіпливо, вибирав позицію, перевіряв готовність гармат, пошепки віддавав  команди.  Бій розпочинався також як завжди, потім стала наростати напруга і  надійшла команда "снарядів не шкодувати". Після артпідготовки пішла в атаку піхота, проте атака захлинулась, і бійці залягли,  почали окопуватися.  А далі все злилося у пекельну какофонію : снаряд посилали за снарядом  без зупинки, гармати ледь витримували. Ворог теж не мовчав – переліт, недоліт,   а потім наче небеса розверзлися – вибух, солдатів розкидало, пошкодило гармату. Землю колихало від розривів снарядів, зненацька вона  попливла з під ніг у взводного, він ніби присів, але встати не міг. Свідомості не втрачав, позвав на допомогу, підповз боєць, по тому як він здригнувся і не міг нічого сказати, взводний зрозумів, що справи кепські. Був пізній вечір, бій не вщухав. Піхота знову пішла в атаку, доносилося звичне "ура". Почали звати на допомогу – ніхто не відгукнувся. Солдат, який намагався допомогти, поповз за санітарами. Згодом приповзла медсестра, не відразу змогла накласти пов’язку та все жалісливо шепотіла "потерпи, ріднесенький". Нарешті з’явилися санітари, поклали на носилки, підповзли двоє солдатів із взводу, мовчки поцілували командира, і той відчув солдатські сльози на щоці.  Клубок підступив до горла, проте намагаючись жартувати, взводний заявив: "що мабуть не менше місяця прийдеться спостерігати, як не за призначенням у медсанбаті використовується спирт". В медсанбаті констатували – тяжке осколочне поранення верхньої частини лівого стегна. Бій тривав цілу ніч, поки німці не витримали і відійшли на нові рубежі. Полк поніс великі втрати і був виведений в резерв на поповнення. На цьому війна для Івана Агапова закінчилася. Але замість місяця, як він пророкував, попереду було ще  багато довгих і тяжких місяців.
    А на ранок в медсанбаті забили тривогу, почалися ускладнення, і його негайно відправили літаком до  евакогоспіталю в  Гомелі. Польовий хірург, який його там оглядав, на німе запитання Агапова відповів : Синку, ти дуже молодий але маєш зрозуміти. Часу у нас з тобою немає. Почалося зараження крові – гангрена. З такою  ногою ти проживеш день – два від сили. А ти мусиш жити. Скоро Перемога і життя буде прекрасним. У кожного хірурга є своє кладовище. Я не хочу побачити табличку з твоїм прізвищем на братській могилі .Ось тобі кварта спирту – вважай, що це наркоз, ти її випиваєш і цим самим я отримую згоду на складну операцію".  Агапов  інстинктивно потягнувся за квартою, , і тут же пролунала команда : "Лейтенанта Агапова терміново в операційну". Далі були госпіталі в Рязані, Іркутську,  Новосибірську… Розгорнулася інша битва –за життя, і в ній він теж переміг, хоча й зазнав немалих фізичних та духовних втрат.
         Часто ночами, коли нестерпно боліла повністю відтята ліва нога і не меншим був біль за рідних і близьких,  залишений взвод, він поринав у спогади : - чи вірно поступив, коли послухався батька, і не став повторювати спробу знову попасти на фронт, а поїхав з матір’ю, маленькою сестричкою та бабусею в евакуацію , де закінчив 9 і 10 класи, поступив у військове училище. Став офіцером і на фронті розпоряджався не тільки собою, а відповідав за десятки солдатів, які визнали його командиром, і гордилися ним, послушно виконували його накази та з готовністю йшли в бій, жертвуючи своїм життям, хвилювався за батька, кадрового військового, підполковника, який з останніми відступаючими частинами, залишив Київ і на всі синові спроби встановити з ним зв’язок  так і не відгукнувся. Мучило й те, що не знаходить в собі сил повідомити матері та сестричці про своє каліцтво. Постійно роздумував над тим, як складеться його подальша доля.
    А на початку переможного 1945 року інвалід Великої Вітчизняної війни Іван Агапов  на милицях з’являється вдома, у  Києві, а з 1 вересня  того ж  року він – першокурсник юридичного факультету університету.
      Роки навчання пролетіли швидко. Курс був напрочуд  дружним, згуртованим, багато фронтовиків, тож усі  злигодні долали спільно. На старших курсах, з вивченням спеціальних (фахових) предметів, міцніла впевненість у правильному виборі професії: вона дедалі більше подобалася колишньому артилеристові.
         По закінченню університету Іван Агапов отримав призначення в апарат прокуратури УРСР – прокурором цивільно-судового відділу. Був липень 1950 року, і сувора доля знову  йому посміхнулася.
    Трудове життя було напруженим і напрочуд цікавим. Різноманітні і непрості доручення давали простір для роздумів, виникали цікаві  думки , ідеї, пропозиції, що  втілювалися в змістовні науково-практичні статті. Згодом його залучили до підготовки проектів Цивільного Кодексу та Кодексу законів про працю, а потім – до  підготовки науково-практичних коментарів до них. Зазначені коментарі користувалися великою популярністю серед працівників правоохоронних органів та широких верств населення.
         Керівництво прокуратури України всіляко підтримувало потяг І.Г. Агапова  до наукової роботи.  З 1972 року  він протягом 15 років   входив до складу редакційної колегії науково-практичного журналу "Радянське право" (нині "Право України"), в якому періодично друкувався з практики прокурорської діяльності. Загалом увесь період роботи в Генеральній прокуратурі України, а це близько півстоліття, були за його висловом, докраю насиченими, змістовними,  приносили радість і задоволення.
    У Івана  Григоровича чудова сім’я.  Дружина, Наталія Аркадіївна, взяла на себе всю домашню роботу, створила в оселі і родині атмосферу тепла, злагоди, взаємної довіри та поваги. Син пішов батьківським шляхом, закінчив також юридичний учбовий заклад і працює за фахом. Гордість і радість Івана Григоровича – два онуки, три правнучки, які теж мріють стати юристами, як і дідусь. В сім’ї впевнені : династія Агапових продовжується.
    Нині Іван Григорович Агапов на порозі свого 91-річчя.  Завжди привітний, усміхнений, На його мундирі  старшого радника юстиції три бойових ордени та 20 медалей, серед яких найцінніша – за участь у визволенні  Білорусії. Президент Республіки Білорусь О.Г.Лукашенко  постійно, як і керівництво Верховної Ради України, тепло поздоровляють ветерана війни з важливими віхами в житті.
    А колишній фронтовик  проводить багато часу за письмовим столом -впевнені, народжуються  військові мемуари, згадуються епізоди бойових подій., вишукуються відповіді на непрості питання минулого та сьогоденні виклики.  Найголовніші з них – як зробити світ мирним і милосердним, назавжди звільнивши людство від ворожнечі,  конфліктів, кровопролиття.
    Ятриться і своя особиста незагоєна душевна рана, і жодним чудесам  техніки її не вгамувати – це жахливе каліцтво, яке обмежує людину робити те, що заманеться.
    Хочеться побажати заслуженому ветеранові І.Г.Агапову, щоб його роздуми, міркування та висновки втілилися в гармонійні рядки, назва яким "Бачення майбутнього очима  І.Г.Агапова"
 
 
 
Державний радник юстиції III класу    Державний радник юстиції III класу         
Заслужений юрист України                  Заслужений юрист України
Кандидат юридичних наук,                  В.С. Борисенко
професор
Б.І. Вихристенко                                     
 
 

кількість переглядів : 758